Геймітч Ебернеті ще не той цинічний, вічно втомлений переможець, якого знає Панем. Він — п’ятнадцятирічний хлопець із Дистрикту 12, де майбутнє зазвичай закінчується раніше, ніж встигає початися. Коли його обирають трибутом на Голодні ігри, це не виглядає як героїчна історія. Це виглядає як черговий системний збій, який чомусь завжди завершується смертельно точною логікою арени. Цього разу Ігри не просто жорстокі — вони спеціально сконструйовані, щоб довести одну неприємну ідею: навіть надія може бути керованим ресурсом. Арена працює як лабораторія, де людяність перевіряють на міцність, а потім списують як втрати. Геймітч опиняється в грі, де виживання — це не фінал, а початок довгої післяігрової пастки. Бо повернення додому не означає повернення до життя. Особливо коли ти став нагадуванням системі про те, що вона вміє робити найкраще. І що далі він заходить, то чіткіше стає: Голодні ігри не закінчуються на арені. Вони просто змінюють формат і починають гратися з тими, хто вижив.