Після перемоги в Голодних іграх Катніс Евердін мала б отримати тишу. Замість цього вона отримує нову форму полону — життя, де кожен її жест читається державою як потенційний вибух. Панем більше не виглядає стабільним. Іскра, яку вона випадково запалила на арені, перетворюється на пожежу по всіх округах. Капітолій не пробачає символів. Особливо тих, які починають жити власним життям. Катніс і Піта змушені вирушити у переможний тур, який більше схожий на публічну демонстрацію контролю. Але за лаштунками вже працює інша логіка: страх, який накопичується в округах, і влада, яка більше не впевнена у власній непорушності. Президент Сноу не грає в довгі ігри — він ставить Катніс у центр політичної пастки, де її “кохання” перетворюється на інструмент шантажу, а кожна емоція має ціну. Щоб захистити тих, кого вона любить, їй доводиться продовжувати роль, яка починає роз’їдати її зсередини. Та справжній злам приходить не з політики, а з арени, яка повертається знову — цього разу ще більш цинічна. Ювілейні Ігри збирають переможців минулого, людей, які вже вижили один раз і тепер мусять довести це вдруге. Серед них — союзники, вороги і ті, кому вже нічого втрачати. Але цього разу арена не просто вбиває. Вона тестує межу, де виживання перестає бути головною метою, і починає бути лише способом приховати справжній план. Катніс опиняється в грі, де правила написані не для того, щоб хтось переміг, а для того, щоб система не впала. І чим далі вона заходить, тим ясніше стає: іноді найнебезпечніший ворог — це не інші гравці, а сама ідея, що вихід взагалі існує.