Малкія вже не та, ким була. І проблема навіть не в тому, що світ навколо став жорстокішим — він завжди таким був, просто тепер вона бачить це без фільтрів і ілюзій. Після подій першої частини її життя розсипається не красиво й символічно, а грубо і безжально. Те, що залишилось від неї, важко назвати цілісною людиною — радше уламками, які ще тримаються разом тільки впертістю і болем. І якщо раніше вона йшла вперед через обов’язок і прив’язаності, то тепер її рухає щось значно темніше. Помста стає не метою, а способом дихати. Бо коли всередині порожнеча, навіть гнів здається теплим. Навколо — союзники, які самі ледь тримаються на ногах, і світ, де тіні поводяться майже як живі істоти. Реальність і сприйняття починають розмиватися, і Малкія змушена питати себе не “кого я маю зупинити?”, а “що зі мною взагалі відбувається?” Це історія про те, як легко втратити себе, коли біль стає постійним супутником. І як складно повернутися, якщо ти вже звикла жити в темряві, яка шепоче, що вона — єдине чесне, що в тебе залишилось.