Яна сідає у потяг до Києва й познайомлюється з дідусем Василем Васильовичем. Під стукіт коліс, серед селищ і нових пасажирів, його розповіді переплітаються зі спогадами самої дівчини. Гірські маршрути й ліс стають лікуванням від минулих ран. Коли телефон світить в темряві лісу, героїня йде вперед — виснажена, але вільна, цитуючи Костенко про добрі очі живого лісу. Про те, як заговорити про найособистіше й знайти світло серед людей.