Віктор Франкл — віденський психіатр, який пройшов Аушвіц, Дахау й ще три табори, втратив там батьків, брата й вагітну дружину — і вижив із переконанням, що навіть у найжорстокіших обставинах людина зберігає одну свободу: вибір ставлення до того, що з нею робить світ. Перша частина книги — стримана, без надриву хроніка табірного досвіду, в якій Франкл не описує жахи, а спостерігає, як люди живуть і помирають всередині них. Друга — нарис його психотерапевтичного методу, логотерапії, що виросла з цього досвіду. Її центральна теза проста й нестерпно вимоглива: людина потребує не задоволення й не уникнення страждань, а сенсу. Знайти його — справа кожного, але без нього людина в'яне навіть у комфорті. Одна з найважливіших книг XX століття. Її читають у психотерапії, у пастирській роботі, у госпісах і в школах — там, де потрібно сказати щось точне про те, для чого живуть.