Гуїнплен з дитинства носить на обличчі рану від злочинців — вічний жахливий усміх. Натовп бачить у ньому лише потвору для розваги, не здатен розгледіти за цією деформацією благородну душу, що жадає любові й справедливості. Тільки сліпа Дея бачить його справжню суть. На прикладі його долі Гюго розкриває глибоку гнилість суспільства, де сміх і сльози міняються місцями, а справжня потворність криється не на обличчі, а в серцях тих, хто судить.